• Ви знаходитесь тут:

• Лозівська ЦБС
• СЦЕНАРІЇ
• сценарії 2016
• Тричі мені являлася любов…

«Тричі мені являлася любов…»

(кохання у житті І.Франка)

Душа людини глибока, безмежна, як світ, таємнича і загадкова. І чим наполегливіше намагаємось розгадати її сутність, тим більше зачарування воно у нас викликає. Особливо цікавлять нас постаті людей, котрі залишили свій слід у історії і культурі.

Дійсно, романтичні революційні ідеали відігравали значну роль у житті українських літераторів, але громадянська позиція це не все життя – у душах геніїв також панувала споконвічна потреба зближення з іншою людською істотою, полум’яніло прагнення вищої насолоди, кохання.

Кохання, на зустріч якому вони відкривали свої серця, наче раковину сонцю, бо лише воно здатне офарбити світ яскравими фарбами весни і надії.

І ось, про незнані сторінки великих українців ми потроху почнемо розповідати вам.

Вірш. «Тричі мені являлася любов»

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана…
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась.

Іван Франко...Велична постать каменяра в українській літературі. Борець за правду, і при цьому – автор неперевершеної по ліризму і проникливості збірки «Зів’яле листя». Драма закоханого серця. Рядки, народжені всепоглинаючою ніжністю та поклонінням («Здається ось би впав перед тобою...»), пекучими стражданнями та «лютим болем», що "»серце розриває».

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 р. в селищі Нагуєвичі Дрогобицького повіту, в родині коваля. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь...Се вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запал його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя, і що він не погас і досі».

Батько помер, коли Франкові виповнилось 9 років. Згодом, у 16 – Іван втратив і матір. Надіятись мав тільки на себе. – Бог щедро обдарував його і розумом і силою духа.

Доля звела з Ольгою Рошкевич, коли Іван Франко був сімнадцятирічним юнаком. Він навчався у Дрогобицькій гімназії разом з Ярославом Рошкевичем, якому не дуже то легко давалося навчання, і кому порекомендували найняти репетитора. Іван, за котрим закріпилась слава «вундеркінда з Нагуєвичів», погодився допомогти приятелю, але плату брати відмовився. Щоб якось віддячити юнакові за послугу, родина Рошкевичей запросила Франка в гості на літні канікули.

Так Іван потрапив у невеличке містечко Лолин, у сім’ю священика отця Михайла. Вперше там побачив Ольгу – сестру Ярослава і закохався на все життя.

Вона здавалася йому мало не небожителькою – струнка, темне волосся заплетене в тугу косу, виразні очі дивились на світ задумливо й загадково, дугоподібні чорні брови підкреслювали ніжний овал обличчя. До того ж, вона мала гарні манери, знала декілька мов, рухи її були сповнені грації та гідності".

Кращий учень гімназії не відав, як себе поводити, щоб привернути до себе увагу такої красуні.

Від зніяковілості Іван забагато говорив, жестикулюючи і бігаючи по кімнаті, червонів, коли наступав на ногу партнерші по танцям. Вбрання юнака також не додавало йому привабливості.

Одне слово, приємного враження під час перших своїх відвідин родини Рошкевичів він не справив і навряд чи розтривожив дівоче серце.

Юний Франко «тужив, мучився і терпів»:

Зочейтвоїхмигне злий насміх,
гордість, глум,

Івідвертаюсь я, і біль в душі щемить.

Повернувшись до гімназії, марив своєю коханою, писав їй листи.

Коли Франко через рік знову з’явився в Лолині (він уже дебютував як літератор) – у новому костюмі, змужнілий, то поводив себе впевнено і шляхетно.

Колеги отця Михайла були вражені ерудицією юнака, пророкували йому професорство і «мало не вітали батька із вдалою партією для його доньки».

Ольга робила вигляд, що це її не стосується.

Але вогонь кохання, який у душі Івана, не міг залишити байдужою дівчину.... В її очах поступово зникали крижинки...

Любов дає наснагу – і виростають крила, які несуть до успіху. Франко вступає на філософський факультет Львівського університету, починає публікувати свої твори, його ім’я стає відомим в літературних колах...

Йому є що додати до своєї любові, - і перше освідчення не забарилося: "Ви не уявляєте собі, як усі мої думки нерозривно зв’язані з Вами, а мій характер не такого складу, що я міг забути, - жити і розкохати – таке моє серце!»

І лише через півроку зважився офіційно попросити руки Ольги у її батька.

Відтоді молоді закохані вважалися зарученими, але весілля відкладалось до закінчення Іванового навчання.

Але сталося несподіване. На 2-му курсі Івана Франка було заарештовано за участь в таємній соціалістичній організації – він 9 місяців провів за гратами. «Безтолковий процес, - напише потім Франко, - який упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею і тіні того гріха, який мені закидували…».

Згодом, після арешту Франка, було проведено обшук у Рошкевичів. Звичайно, ніякого компромату не було знайдено, але чутки про обшук набули широкого розголосу. Отець Михайло був розлючений: через якогось недовченого філософа нависла реальна загроза над його родиною і духовною кар’єрою! Звичайно, ніколи його дочка не буде дружиною Франка. Це його тверде рішення, і Ольга буде змушена скоритися.

Як тільки Франка звільнили з в’язниці, він тут же приїздить до Лолина, намагається порозумітися з отцем Михайлом – та марно. Більше того: він заборонив Франкові з’являтися у них вдома.

Біда йшла за поетом – його було виключено з університету. Знайомі і навіть друзі уникали, цуралися. Життя здавалося закінченим і непотрібним.... Несправедлива доля позбавляла його найголовнішого – улюбленої справи, можливості сказати своє слово в літературі, навіть нікому довірити своє горе, яке доводило до відчаю.

Але серед розчарувань у нього все ж таки залишилась найбільше цінність – Ольга. Між закоханими починається таємне «листування» (вся пошта ретельно перевірялась батьком), але через друзів Ольга отримувала книжки, в яких було підкреслено окремі літери, - справжні конспіратори!

А ще були таємні зустрічі на околиці Лолина, куди Франко приїздив на декілька годин. Печалю і радістю були освячені ті побачення.

Що мені без тебе щастя?

Звук порожній і мана!

Що мені без тебе горе?

Щезла і кому ціна.

Саме тоді розквітла їхня любов – пишно та яскраво, а потім тужливими жмутками зів’ялого листя ляже під ноги... Їхні долі розсиплються на безліч скалок, котрі душі все життя...

Несподівано Ольга – «Ся гарна квітка «сон царівни» виявила неабияку стійкість у боротьбі за своє кохання. Вона заявляє батькові, що схоронить себе в монастирі, якщо не стане дружиною Франка.

Йому було ще важче – серце стискала тривога: чи має право він, без кошт для існування "політично неблагонадійний", зруйнувати долю коханій.

Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчарувань муки,

Заволокли тебе отим туманом.

Йому уявлялось миле обличчя, яке змарніє у злиднях. Ці тендітні руки огрубіють в нужденній праці… Він наче наяву бачив її пригнічену і згорьовану з малою дитиною на руках. Скреготів зубами відганяючи страшну мару. І думки про самогубство починають закрадатись в зболілу душу.

Припас відвар отруйного зілля:

«Ольдзю, Ольдзю, я хотів би тільки одного – умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені!».

Я хотів кінець життю зробить,

Марну лушпину геть розбить,

Хотів зусиллям власних рук

Зробити вихід з страшних мук…

Чутки про те, що Ольга таємно зустрічається з Франком, дійшли до вух отця Михайла, і він вирішує якнайшвидше віддати дочку заміж. Життя дівчини перетворюється на пекло – вона знаходилась під справжнім домашнім арештом. Ольга обливалася сльозами, читаючи листи Івана і передчуваючи неминучу розлуку. Вона благає Франка покинути поле політичної боротьби в ім’я їхньої любові. Дівчина чекала на рішучі дії з боку коханого, але… він «як кайданник волочив за собою власне горе», не зважуючись розірвати пута…

І несподівано (навіть для себе) Ольга дає згоду на шлюб з Володимиром Озаркевичем. Чому вона так вчинила? Набридла нерішучість Франка? Втомилась від батькових докорів? Не хотіла зрозуміти, що Іван відмовився від неї не через нестачу любові, а через надмір її…

Ти одна моя правдива любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться.

Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба — ніколи не сповниться.

Восени відбулося вінчання. Наче на ешафот підходила до олтаря. Горіли свічки – а вона їх рахувала!: ось стільки років занапащеного життя з нелюбом… А ще відчувала себе зрадженою: вона була готова на все заради кохання, а той, кого вона боготворила, погруз у ваганнях, більше того – злякався.

«Смійтесь з мене вічні зорі!

Я слабий , над труси трус»

Франкові Ольга написала: «Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з душі не зійдеш – все буде тісно пов’язано з тобою, твоєю роботою, твоїми думками».
Цей лист звалив Івана з ніг, він їй відповів: «Втративши тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки».

Вірш «І ти лукавила зо мною»

Вірш «Я не лукавила з тобою»

Він перелив свій біль у найкращі поезії. Протягом усього життя ім’я Ольги було для Франка священним.

Вірш «Я не тебе люблю, о ні».

Володимир Озаркевич, звичайно ж знав про «фатальне кохання двох сердець» та він знав ще й інше: вода камінь точить. І врешті - решт між подружжями встановилось взаєморозуміння, що ґрунтувалось на повазі.

Скоро Ольга овдовіла, а потім втратила і сина якого було названо на честь коханого – Іваном. Переїхала до Львова, жила недалеко від будинку Івана Франка, але вони не зустрічалися.

Ольга майже нікуди не виходила – світ, який їй був вже не милим, замкнувся чотирма стінами. Читала, вишивала, плела нескінченну пряжу думок. Мучили болісні спомини. Зрідка брала в руки листи й фотографії, пожовклі від часу.

Померла О.Рошкевич 30 травня 1935 року, а перед смертю уклінно просила свою сестру покласти їй в гроб під голову листи від Івана... Михайлина виконала останнє бажання сестри – перев’язані блакитною стрічкою листи пішли у вічність разом з тою, кому вони були присвячені.

Пісня «Ой ти дівчино, з горіха зерня»

Ця сумна історія кохання й розлуки відбилася в «Зів’ялих листях» – вершині інтимної лірики Франка.

У Лолині й сьогодні живе світла пам’ять про кохання, яке стало легендою. Село має свій герб: перо і два серця.

Час спливав. Помалу відроджувався до життя. Треба було шукати кошти для існування, тільки робота здатна розрадити: «працювать, працювать, працювать, в праці сконать!» Хоча, як він сам зізнався, любов до Ольги Рошкевич промучила його 10 років. У всіх жіночих образах І.Франко шукав Ольдзю – його обраниці й були чимось схожі на першу кохану.

В його життя ввійшла друга любов – нею стала «гордая княгиня, бліда, мов місяць, горда і сумна», Юзефа Дзвонковська. Про незрівняну красу, шляхетність і освіченість доньки емігрантів, він вперше почув від друзів: один із них Іванові писав: «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись, молитись! За такою королевою можна піти на край світу. А знаєте чим ще притягує? Величезним тактом – тримає людей на поводку – нічим не ділиться, нічого не говорить і тим доводить людину до шалу». При зустрічі на Франка Юзефа справила сильне враження. Він відразу ж палко закохався. І вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Та взаємини не добився, заміж за нього вона не пішла.

Вірш «Жіноче серце»

Вірш «Як на вулиці»

Лише потім Франко довідався про справжню причину відмови. Юзефа була хвора на туберкульоз. Йому відмовила, як і всім іншим. Франкові про свою хворобу сказала чесно і відкрито.

Саме Юзефі він присвятив вірш, в якому передає біль утрати і розпачу.

Вірш «Щось горло душить»

Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно на кладовищі м. Івано-Франківська. Плита з пісковику понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані дати народження і смерті – 1862-1892. Усього 30 років життя. І навіть фотографії не залишилось – неземну красу свою забрала з собою: " І мовчки щезло там, де вічно темно".

А потім Івана спіткала ще одна романтична історія кохання, яка звалася Целіною Журавською. Вперше він її побачив за косовим віконцем у досить прозаїчному місці – на пошті. Краса богині вразила молодого поета – їй потрібні були чудові палаци, діамантові прикраси, а не жалюгідні помешкання, де вона мала працювати. Щоб часто бачити панну Журавську, Іван писав сам собі листи, а потім приходив на пошту їх отримувати...

Закоханість Івана, його благоговіння перед нею тішили Целіну, але... це руде волосся, простий одяг, далекі від досконалості.

Ні, з тих вуст Франко «не чув слова ласки», та довго марив «блискавкою яркою, що сліпить очі», «що враз і тішить і ляка, ніч робить з дня, день з ночі».

Вірш «Раз зійшлися ми случаймо»

Вірш «За що красовиця, я так…»

Вірш «Я не кляв тебе, о зоре…»

Вірш «Як на вулиці….»

Журавська вийшла заміж за суддю – заможного, гарного брюнета з блакитними очима. Та він виявився п’яницею. Згодом помер. Жінка залишилась з двома дітьми на злиденну пенсію. Минуло багато років, коли Целіна сама прийшла до поета, - самотній, нужденний, він помирав від важкої хвороби. Вона везе його, хворого і безпомічного, він уже не міг володіти руками, - у Ліпин. Це попри те, що в нього були і друзі, і дорослі діти... В якійсь період він навіть запрошує її до себе жити як помічницю і друга. Але щось між ними сталося і Франко вказує їй на двері...

Пісня «Чому являєшся ..»

Івану Франку виповнилося 30 років, а він все ще залишався неодруженим. По-перше, ставив високу планку - мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути, а по-друге, іти за Франком, який через активну політичну діяльність постійно мав проблеми із владою («то в тюрму, то з тюрми»), дівчата не дуже то хотіли.

Долею поета стала Ольга Хоружинська – жінка, яка безтямно закохалась у Франка, стала матір’ю його чотирьох дітей ( 3-х синів і доньки), вона ділила з ним радощі і горе (другого було значно більше), намагалася створити найкращі умови для його творчості, розчинилася в ньому, склавши на вівтар своє життя.

Вони познайомилися в Києві, коли Ольга навчалася на Вищих жіночих курсах. До того вона закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, була широко освіченою, мала диплом учителя, володіла французькою, німецькою і англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Іванові подобалися її розум і енергія, він милувався її вишуканою вродою.

Коли Франко зробив їй пропозицію, вона відразу дала згоду, хоча рідні обурювалися і наполегливо відмовляли її: негарний, до того ж бідний, має жахливу репутацію («Така красива, розумна – а тут якийсь задрипаний галичанин»).

Але Ольга стояла на своєму і тоді її сестра з чоловіком організували дівчині поїздку до Львова – хай вона на власні очі побачить, що у сфери, в яких звикла жити Хоружинська, Франка й на поріг не пускають...

Але ця поїздка лише зміцнила рішення Ольги: вона вірила, що зможе врятувати коханого від всього світу, захистити та розрадити.

І дійсно, у Львові дружину поета зустріли насторожено. Ольга була цілком з іншого світу, менше зважала на умовності, а діяла так, як їй підказувало серце, і часто шокувала місцеву спільноту. Вона для них була «москалькою». Невесело було Ользі і від жартів чоловіка: коли його товариші докоряли, що він одружився з «росіянкою"», - Іван завжди сміючись, пригадував оповідку про те, як циганка ворожила йому: "Сім літ тобі бідувати". – "А потім?" - "Потім...звикнеш", - була відповідь.

Взагалі чоловік був неговіркий, простий, не пихатий. Коли заглиблювався в працю, не чув нічого, що діялось навкруги, - хай хоч стеля на голову впаде. Не вживав спиртних напоїв, не палив. Любив співати. Пристрастю його було рибальство – годинами міг просиджувати біля річки.

Мабуть і половини слави не досяг би Іван Якович без допомоги дружини, яка робила все для того, щоб «Франкові вдома жилося добре», самотужки виконуючи всю хатню роботу. Та при цьому дбала про свій зовнішній вигляд, була справжньою пані – прибрана в елегантний одяг, рукавички.

Не раз плакала Ольга, ховаючи пекучі сльози від чоловіка, - іноді їй здавалося, що вона живе в пустелі, все навкруги було чужим до гіркоти... До всього ще примішувалося почуття болісних ревнощів – Франко не дуже то крився з тим, що одружився не з шаленої любові. Виходить, не почуття їх поєднали, а розрахунок: в дружині поет хотів бачити в першу чергу помічника і друга. Що ж, його розрахунок себе виправдав: Ольга була «руками, очима і захистом» свого чоловіка.

Всі проблеми свого чоловіка Ольга сприймала близько до серця. Їй боліло, коли Франка почали цькувати за статтю «Поет зради» (мова йшла про подвійну мораль поляків), коли йому не дали змоги працювати у Львівському університеті, коли під вікна їхнього будинку виставляли опудала та вигукували різні непристойності. Його поливали брудом і ледь не плювали вслід. У Ольги стався нервовий зрив. Саме в той період почала зароджуватись хвороба, яка стане трагедією всього її життя....

Останні 8 років життя І.Франка були особливо тяжкими, бо додались ще і немощі. Йому було всього 52 роки, проти роки тюремного ув’язнення та життєвих труднощів не пройшли безслідно. Пальцями на руках він майже не володів, частково була втрачена чутливість ніг, почалося сильне запалення очей і нирок.

Коли немилосердна хвороба трохи відпустила, Іван Якович продовжував працювати – велику допомогу йому надавав старший син Андрій: він писав під диктовку батька. А коли Франко їздив по містах і селах Галичини, читаючи свою поему «Мойсей», син стояв рядом і перегортав сторінки.

А в 1914 Андрій загинув: камінь, кинутий у Франка, потрапив хлопчикові у скроню. Це був найболючий удар в житті письменника. Не встиг, не уберіг, не укрив... Як жити з цим далі?

Смерть сина стала останньою краплею в прогресуванні тяжкого психічного розладу Ольги. Чоловік віддав її до закладу для божевільних.

Коли вибухнула перша світова війна, Франко залишився дома один – сини були в армії, дочка – в Києві.

«Окрім каліцтва обох рук, хворію на тяжку внутрішню слабкість, бували такі дні і цілі тижні, що я не міг без болю ані лежати, ані сидіти, ані ходити... Проте дякую Богу – не молитвами, а своїми трудами – не опускає мене твердість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці», - писав незадовго до смерті І.Франко.

Втім, йому завжди було так мало потрібно – його аскетизм був надзвичайним. «Таке враження, що для Франка потреба «їсти» взагалі не існувала. Йому не треба було нічого, крім пера і чорнила».

Отримав листівку від дочки. Вона сповіщала, що хоче вийти заміж і просила придане. «А що я їй дам? – сумно говорив Франко.

Умирав він у своєму будинку на околиці Львова, самотній, знесилений. Довгими здавалися весняні ночі. А то нахлинуть спогади – журно і болючіше за всілякі фізичні страждання.

Я згадую минулеє життя

Спокійно та без радості, без туги:

Одно із нього виніс я чуття,

Що я не був у нім щасливим, други.

Дуже хотів перед смертю побачити свою Ольдзю. Передав через її сестру, щоб прийшла попрощатися.

... Коли Михайлина передала Ользі прохання Франка, з очей її капали рясні сльози, які вона навіть не втирала. Тільки зітхала – журно і гірко.... До свого коханого Ольга не пішла...

Останнім бажанням Івана Франка було заспівати пісню «Ой зацвіли фіалки, зацвіли...» – саме її вони з Ольгою співали в Лолині майже 30 років по тому, гуляючи лісовими галявинами. Молоді, гарні, сповнені світлих надій і сподівань.

Пісня «Ой зацвіли»

Помер Іван Франко 8 травня 1916 року. До його хати йшли люди з ніжними букетами бузку, точилися тихі розмови: "Такий бідний, як цілий наш нужденний народ», «Мабуть ми не гідні мати між собою таку людину, коли не вміли краще дбати про нього за його життя», «Подивіться, як лежить найкращий поет України».

На похоронах було багато людей та за гробом не йшли ні дружина, ні діти.